«Невже я – лузер?»: Вржещ, Бахматов, Кудіненко та інші про перші кроки в професії
Усі професіонали колись починали з нуля. Для проекту «Zтажери» ми розпитали відомих людей із креативних індустрій про те, як вони знайшли свою першу роботу, які труднощі долали і що надихало їх рухатись далі.
Євгенія Олійник
_ вересня 2018
Автор
Максим Бахматов, керуючий партнер UNIT.City, голова правління Radar Tech
В шостому класі я мив машини – це я придумав сам. Можна сказати, що вже тоді пробував бути підприємцем. В 1996 році працював менеджером, координував роботу промокампаній – тут мені батько просто порадив звернутись до якогось знайомого. У 1998-му я влаштувався до компанії UMC оператором call-центру – просто відправляв факсом свої резюме, тобто знайшов першу «серйозну» роботу таким шляхом, який вже не використовують.

В роботі call-центру було багато технічних нюансів, специфічних програм, із якими треба було працювати, інтерфейси, які треба було знати та запам'ятовувати. Місяць-два було складно, тож були і фейли. Найбільше надихало те, що треба було працювати з людьми нормально, по-людськи. І це різко відрізнялось від того, що тоді було прийнято в UMC. Коли ти бачиш, що саме ти робиш правильно і отримуєш хороші відгуки, допомагаєш людям – це найкраще відчуття.

Починати кар'єру зі стартапу – це поламати її з самого початку.
У молодому віці найскладніше було зрозуміти, чого ти хочеш від життя. Як тільки зрозумів – все стає дуже легко, ти просто йдеш до мети і розумієш, для чого тобі це все. Так, це, мабуть, найскладніше у житті, але краще «з'їсти жабу» на самому початку, ніж безцільно ходити та гаяти час не на тій роботі, якою ви хотіли би займатись.

Сучасним молодим людям я би порадив спершу йти до великих корпорацій – не до стартапів. Починати кар'єру зі стартапу – це поламати її з самого початку. Туди можна йти вже тоді, коли є великий запас міцності, досвіду та певна вага експертності. Курс молодого бійця безкоштовно тобі нададуть тільки у великій компанії або у провідному агентстві, якщо ми говоримо про креативні індустрії.

Павло Вржещ, креативний директор агенції Banda
На другому курсі університету я почув про «Нові імена в рекламі» – був такий конкурс для молодих креативників. Я взяв у ньому участь, не виграв, але потрапив до списку фіналістів, і креативний директор агентства Adventa LOWE Євген Камінський запросив мене на випробувальний термін.

Я туди ходив, щось робив, працював, все слухав. Мені здавалося, що в мене непогано виходить придумувати, але за два місяці Женя каже: «Паша, як ти бачиш, щось не йде», – а я, якщо чесно, думав, що все йде добре. – «Ми з тобою повинні попрощатися». Я дуже сильно засмутився. Я думав: «Як же я скажу про це всім знайомим? Це ж я лузер, напевно».

Я пішов, і після цього ми з друзями намагалися створювати якусь рекламу та дизайн. Наступного року я знову взяв участь у конкурсі «Нові імена в рекламі», виграв його, а ще отримав за свій проект спецприз Київського фестивалю реклами. Там мене помітив Ярослав Вієворскі, креативний директор Leo Burnett на той час. Це був 2003 рік. Він запросив мене на співбесіду, я показав йому свої роботи і він мене покликав до агентства.

Мені здається, обов'язково, щоб поруч були люди сильніші, розумніші, цікавіші, смішніші за тебе. Ти вбираєш все потроху і тобі хочеться ходити на роботу просто для того, щоб поспілкуватися з ними.
Насправді, зараз я часто думаю: добре, що я тоді не потрапив до Adventa LOWE, адже друге місце було набагато кращим. Тоді Leo Burnett почав зростати, там зібралося багато сильних людей, і мені дуже пощастило, що я потрапив саме туди.

Я опинився в оточенні дуже розвинених людей. Це давало сили розвиватися, вчитися, пробувати різні речі. Мені здається, обов'язково, щоб поруч були люди сильніші, розумніші, цікавіші, смішніші за тебе. Ти вбираєш все потроху і тобі хочеться ходити на роботу просто для того, щоб поспілкуватися з ними.

Для мене абсолютно не мала значення зарплата. Я був щасливий, тому що в той момент не думав про гроші, я хотів робити щось цікаве, великі проекти з великими клієнтами. Я особливо нічого ще не вмів, тому в мене не було відчуття, що я повинен щось просити, просто намагався працювати більше. Згодом зарплата почала зростати сама собою, адже у мене з'явилося портфоліо, сильні роботи, репутація на ринку.

Я кайфую від незнання – це ж можна заглибитися, розібратися і в процесі отримати задоволення. Це як потрапити до нової країни, в якій ти не був, – тобі відразу стає цікаво.
Спочатку мені дуже подобалось робити все самому: в усьому розібратися, всьому навчитися. Зараз мені це дуже допомагає. Багато що я вже сам не роблю, але розумію, як працюють процеси: 3D, зйомка, монтаж, фото. І я можу бути кориснішим, адже можу дати якісний фідбек.

Коли я приїхав до Києва, то зрозумів, що я набагато слабший за знаннями, ніж люди, що навчалися тут. У своїй школі я вчився досить добре, та коли зіткнувся з хлопцями в університеті і тим більше на роботі, я був в шоці від того, які вони розумні, начитані, скільки всього знають і вміють. З тих пір у мене з'явилася жага до знань. Я люблю вчитися, бачити нове, пізнавати нові галузі. Я кайфую від незнання – це ж можна заглибитися, розібратися і в процесі отримати задоволення. Це як потрапити до нової країни, в якій ти не був, – тобі відразу стає цікаво.

Тетяна Кисельчук, генеральна продюсерка просвітницького напряму UA: Суспільне мовлення
Я працювала в полі, на фабриці з виробництва морозива, офіціанткою, продавчинею взуття, дисків, квітів, турагентом, стюардесою та рекрутером. Але що би я не робила: чи то мила 1000 пластикових стільців в Гідропарку, чи то зривала гібридні паростки пшениці, чи то перевіряла рівень кисню в літаку – я завжди писала. Врешті, два останні роки перед «стрибком», я працювала по 16 годин на добу: вісім на роботі, яка приносила мені гроші на життя, і вісім – тренувалася у журналістській і менеджерській діяльності. Щодня.
Я працювала по 16 годин на добу: вісім на роботі, яка приносила мені гроші на життя, і вісім – тренувалася у журналістській і менеджерській діяльності. Щодня.
Лише у 27 я почала заробляти в журналістиці, у 28 – стала головною редакторкою, у 29 – генеральною продюсеркою просвітницького напряму UA: Суспільне мовлення.

Від моєї першої роботи до справи мого життя пройшло 14 років, тому, як казав Вільям Карлос Вільямс в передмові до поеми «Зойк» Алена Гінзберга: «Hold back the edges of your gowns, Ladies, we are going through hell».
Яна Червінська, фешн-дизайнерка
У 12 років я усвідомила себе дизайнером і почала йти до мети: художня школа, художній виш, і так далі – це все були зважені поступові кроки, на кожному етапі я розуміла, що потрібно робити, щоб стати «справжнім» дизайнером. Проте зараз я вже не така впевнена у виборі професії і вважаю, що до дизайнерської освіти було би гарно додати MBA або стажування в ідеальній великій корпорації.

Я багато де стажувалась протягом навчання в університеті, була волонтеркою на Ukrainian Fashion Week, допомагала брендам на бекстейджі. Це дало змогу побачити все зсередини – злагоджену роботу команди тижня моди, роботу брендів, синергію у вигляді десятихвилинного показу.

Моє перше стажування було у бренді Sasha Kanevski: на третьому курсі я зробила першу колекцію, з якою виграла кілька конкурсів, у тому числі «Печерські каштани», де в журі був Саша Каневський, випускник КНУТД. Я просто зателефонувала йому, сказала, що він бачив мою колекцію на конкурсі і я хочу стажуватися в нього. Так я провела чотири місяці асистентом дизайнера.

Це була моя перша робота-стажування: ми працювали над новою колекцією, фарбували текстиль, різали лазером тканину для дощовиків, шукали людей, які могли би зробити абсолютно прозорі і ніби скляні капелюхи, я робила багато ескізів. Це була чудова колекція, і я вважаю це найкращим досвідом стажування.

Найбільша користь – це нетворк, адже під час стажування ти працюєш і з виробниками, і з підрядниками, і з працівниками бренду, і з такими ж запрошеними дизайнерами, як ти.
Потім були спроби стажування у Lake Studio, робота дизайнером в бренді ELENAREVA і паралельна робота над власним брендом та творчим портфоліо. В 2016 році мене обрали однією з 12 міжнародних дизайнерів-учасників для стажування на воркшопі бренду Camper в Сеулі. Також я стажувалась як guest designer в Design Block Prague.

Всі стажування були або випадковими, або через знайомих і тих, хто помічав мої роботи на конкурсах чи виставках, багато пропозицій були через Ukrainian Fashion Week, British Fashion Council, Be Next Design Contest, тож не можу сказати, що я обирала ці компанії для стажування, навпаки, всі компанії, в які я подавалась на стажування сама, мені відмовляли. Якось я відправила близько 90 листів із портфоліо і отримала 15 відмов, а 75 залишились без відповіді взагалі. Тож наразі я не дуже вірю в стажування без втручання в процес розгляду твоєї заявки знайомих, які вже працюють в компанії чи бренді.
Найбільші враження від стажування – це, звісно, комунікація з креативною командою. Дуже цікаво дізнаватись про творчі підходи, які панують в організації, про цикл розробки колекції чи продуктової лінійки, таймінг, внутрішню роботу бренду, структуру, планування, стратегічні підходи до ведення бізнесу і т. д. Найбільша користь – це нетворк, адже під час стажування ти працюєш і з виробниками, і з підрядниками, і з працівниками бренду, і з такими ж запрошеними дизайнерами, як ти.

Наприклад, після мого стажування в Camper я зробила три колабораціі з чеською ювелірною дизайнеркою Маркетою Краточвіловою, і саме вона запросила мене на стажування на чеський тиждень дизайну Design Block. Тож будь-яке стажування – це спілкування і твоє вміння комунікувати з людьми, знаходити щось спільне і продовжувати співпрацю навіть після закінчення стажування.

Ольга Кудіненко, засновниця фонду «Таблеточки»
На першому курсі я почала підробляти копірайтером: писала тексти для сайтів і кіноогляди. Оскільки я, взагалі-то ,не дуже знала, як це робити, то попросила одного журналіста стати моїм наставником. Заробіток від цієї роботи був мізерним, але я «прокачала» манеру писання, що згодом дуже допомогло мені в кар'єрі піар-менеджера.

Я вважаю, що на перших роботах треба звертати увагу на три фактори:
– чого ти можеш досягти на цій роботі;
– чому можеш навчитися;
– з ким ти будеш працювати.

Не треба піддаватися ілюзії, що на роботі все буде «драйв» і надихати. Так не буває в жодній сфері. На кожному кроці будуть особливості професії, які нудно, але обов'язково робити.
Свою першу справжню роботу я отримала завдяки міжнародній молодіжній організації AIESEC. На одній із конференцій, які проводила організація, я познайомилася з майбутньою начальницею і ми обмінялися контактами. Через якийсь час вона написала, що шукає помічника для промо освітніх виставок. Офіс компанії був у Лондоні і при перевиконанні плану дарували ноутбук. Здається, ніяку вакансію я не читала з таким захопленням, як ту. Я отримала колосальний досвід віддаленої роботи і дізналася, що таке KPI на практиці. Згодом мені зробили пропозицію приєднатися до команди в Лондоні.

Я думаю, важливо не боятися пробувати себе в різних сферах і намагатися знайти те, що тобі буде дійсно подобатися. Не треба піддаватися ілюзії, що на роботі все буде «драйв» і надихати. Так не буває в жодній сфері. На кожному кроці будуть особливості професії, які нудно, але обов'язково робити. Головне – пам'ятати, заради чого ти все це почав.

Сергій Майдуков, ілюстратор
Моєму ілюстраторському шляху передував десятирічний шлях дизайнера у кількох офісах. Я працював над «фірмаками», брошурами, annual reports, сайтами, мобільними додатками (щойно вони прийшли на наш ринок). Останній офіс, де я працював, втратив талановитого керівника та за півроки «здувся».

Я відчував, що щось іде не так, що вивільнилось багато часу, та запропонував шефу зробити дитячу книжку для iPad. Так я знайшов, як мені не байдикувати, поки половина офісу різалась на плазмі у FIFA (я також різався), а пробувати зробити комерційний, майже персональний проект, що складався би насамперед з ілюстрацій. Тобто вигадав собі оплачуване навчання з шансом створити якісний кінцевий продукт. Ми обрали історію, перевірили права, зробили сценарій, сторіборди і я почав працювати над ілюстраціями. Але офіс закрився раніше, ніж вдалося закінчити книжку.

Я спробував знайти собі місце на рекламному ринку, в якійсь агенції. По-справжньому класним командам я був нецікавим. Хіба що у випадку, якщо раптом піде якась «робоча лошадка». А прохідні компанії були не цікаві мені. Усе не збігалося три місяці. Я поміняв останню тисячу доларів та впав у відчай. Аж тут неочікувано отримав на скриньку замовлення на три ілюстрації для корпоративного календаря. В той час я зрозумів, що більше не шукатиму ані офіс, ані посаду дизайнера.

По-справжньому класним командам я був нецікавим. Хіба що у випадку, якщо раптом піде якась «робоча лошадка». А прохідні компанії були не цікаві мені.
На початку я брав багато дизайнерської роботи в софтверних конторах типу Ciklum та Cogniance, тому що після того, як закрився той офіс, мої колеги розійшлися по цих великих компаніях. Ми були гарно спрацьовані і вони мене винаймали раз за разом у різні проекти. Проте це з'їдало здоровезну долю робочого часу, і я свідомо почав скорочувати навантаження розробками інтерфейсів для систем електронного паркування в бізнес-центрах. Щоправда, гроші за ці проекти дозволяли мені робити ілюстрації на внутрішній ринок за смішні гонорари.

Паралельно я тоннами малював сторіборди для продакшенів та рекламних агенцій. Це також було комфортно фінансово, але розвиток саме в ілюстрації давало близький до нуля. В якийсь час я разом припинив і дизайн, і сторіборди, і сфокусувався виключно на ілюстрації як на інтелектуальному графічному продукті. А це доволі широка тема – обкладинки, постери, журнали, книги, одяг, стіни, посуд, різні промокампанії, світові ярмарки, виставки, анімація і ще купа всього.

Мій фріланс почався в 2011 році, триває зараз і буде тривати аж до смерті.

Любко Дереш, письменник
Мій старт відбувся практично без моєї участі – точніше, я ще навіть не здогадувався, що це він. Я написав повість «Культ», яку вирішив у що б не стало показати котромусь із редакторів поважних літературних журналів. Вибір впав на письменника Іздрика з часопису «Четвер» — і з його легкої руки повість «Культ» була опублікована, названа «романом», а далі видана окремою книжкою. Несподівано для мене вона здобула успіх, і видавці запропонували мені видати ще одну повість, котра теж (можливо, навіть іще більше) здивувала мене своїм успіхом. А вже невдовзі до мене звернулися з пропозицією видати мої книжки за кордоном.

При цьому я намагався продовжувати навчання на економічному факультеті (готувався стати бухгалтером), підробляв товарознавцем у книжковому магазині, ба навіть пробував працювати агентом у поліграфічній фірмі. Однак, звісно ж, різниця у віддачі від літературної діяльності у порівнянні з рештою моїх занять була колосальною: невеликі кроки у написанні романів приносили вражаючі результати, тоді як чималі потуги, пов'язані з нелюбою мені справою, були майже безплідними. Висновок, який я роблю зараз, з дистанції досвіду, відносно цієї ситуації – те, що справді твоє, дається тобі в руки набагато легше. Авжеж, воно вимагає зусиль і праці – але ця праця сприймається не марною, а радісною.

Коли ти стартуєш, важливо не розпорошуватися, а сфокусуватися на тих речах, в яких ти справді сильний: краще стати першокласним спеціалістом в одній галузі, ніж залишатися на рівні любителя, який знає все потроху.
Але, аби зрозуміти це, потрібно було отримати також негативний досвід. Попри суттєві (і можливо, занадто легкі) успіхи в літературі, я хотів також спробувати себе в інших сферах – я вів невелику рубрику на телебаченні, вивчився на інструктора-психотехнолога, займався організацією культурних подій (досить успішно), вів заняття з йоги та медитації і навіть (один раз!) пробував водити екскурсії до Індії.

Але попри те, що ці речі захоплювали, навчали новому і відкривали нові горизонти, я був змушений визнати, що і вони не можуть мені замінити моєї головної справи ані фінансово, ані морально. Інакше кажучи, коли ти стартуєш, важливо не розпорошуватися, а сфокусуватися на тих речах, в яких ти справді сильний: краще стати першокласним спеціалістом в одній галузі, ніж залишатися на рівні любителя, який знає все потроху.

Гліб Гусєв, журналіст
Про те, як виглядала моя перша редакція, я намагаюся не згадувати. П'ятиповерхова «хрущовка на проспекті Перемоги. Темний, пахучий під'їзд, третій поверх. Двокімнатна квартира. Шпалери в квіточки, столи, п'ять або шість комп'ютерів (інтернет є тільки на одному), принтер. На кухні – чайник. Все це багатство я оглядаю з цікавістю. Мені двадцять або двадцять один, я вчуся в інституті. У редакції – будь-якій редакції – я вперше, мені нема з чим порівняти.

Прийшов я за оголошенням. На сайті, назви якого я вже не пам'ятаю (щось на зразок потрібніраби.ком.юа) було написано, що потрібен журналіст. Мені дуже хочеться працювати, а більше мене нікуди особливо не кличуть. У редакції крім мене – тільки коректор, сувора трудівниця за п'ятдесят і директорка, подіумної краси брюнетка. Вона старша за мене роки на чотири, не більше. Уже на місці я з'ясовую, що писати потрібно про канцелярські товари.

Якщо тобі двадцять або двадцять один – дуже важливо, щоб хоч трішки пощастило.
Я сідаю і пишу. У канцелярських товарах я розумію менше, ніж нічого. Мені страшно облажатися: страшно їхати в промзони, де сидять дистриб'ютори олівців і блокнотів на пружинках, страшно розшукувати там незнайомих мужиків, стрьомно ставити їм запитання про їхню роботу, суті та сенсу якої я не розумію. Директорка іноді їздить зі мною (точніше, я з нею). Вона весь час палить. Знищує пачку сигарет на день. Здається, їй також страшно облажатися, хоча я і не розумію чому. Згодом я з'ясовую, що ринок канцтоварів поділений між двома бізнесменами, і наш журнал належить одному з них, а проти другого ми дружимо. Я щось пригадую про журналістські стандарти, але яким боком їх прикладати, якщо пишеш про маржинальність виробництва паперу і види пір'яних ручок – я не розумію абсолютно.

Все закінчується швидко і безповоротно місяці за три. Ми випадково заливаємо квартиру – і ту, де редакція, і ту, що під нею. З'ясовується, що обидві належать дещо кримінальному підприємцю на прізвисько Заїка. У Заїки кремово-білий піджак, мобіла з антеною і «розпальцовка». Я терміново забираюся звідти, тому що мене хочуть зробити крайнім. Мені щастить, я обмежуюся двома зарплатами і легким переляком.

Ще не придумані Instagram та Facebook. Ще не увійшли в моду пости про натхнення, успіх і важливість виходу з зони комфорту. Я нічого не зрозумів і нічому не навчився. Зате тепер я знаю: якщо тобі двадцять або двадцять один – дуже важливо, щоб хоч трішки пощастило.

Дар'я Коломієць, теле- та радіоведуча, діджейка, модель
Я навчалася в Інституті кіно і телебачення на телеведучу, і на другому курсі мені потрібно було шукати практику. Дуже добре пам'ятаю той синій таксофон на станції метро «Дружби народів» і свою картку на 60 хвилин, з якої я телефонувала на всі українські телеканали. А ще я пам'ятаю голоси усіх роботів з телеканалів, які мене перенаправляли або просили зачекати ще. Додзвонитися було дуже важко, була зима, а я стояла в таксофоні і нестримно дзвонила.

У свої 18 я, звичайно, хотіла потрапити на стажування до молодіжного музичного телеканалу М1. Пам'ятаю, що телефонувала туди разів зо три, але головний редактор каналу Іван Сіяк відмовляв – практикантів не беруть, часу на їхнє навчання немає. Та одного разу, коли я вчергове туди подзвонила, до кімнати зайшла Катя Андрієнко, яка на той час була шеф-редакторкою програми Guten Morgen. Чистою українською мовою, якої нас навчали говорити в університеті, я сказала, що хочу потрапити до них на практику, і вона, добра душа, якимось чином мені не відмовила. Вона сказала: «У нас ранкове шоу, приходьте на сьому годину ранку. Не гарантуємо, що ми будемо вас навчати, але ви можете спостерігати за всім і ми вам поставимо усі потрібні печатки».

Нові люди в команді – це завжди свіжі ідеї.
Я була настільки щаслива, що приїхала о шостій ранку першою маршруткою на Татарку. Дуже добре пам'ятаю той перший день – шоу вели Вася Фролова та Діма Шепелєв. Там я навчалася розшифровувати відео та знімати сюжети. Якось мене з оператором закинули без журналіста щось зняти – я зняла, потім щось змонтувала і трапилось так, що мені запропонували там залишитися. Так я отримала свою першу роботу на телебаченні у шоу Guten Morgen, де вже за кілька років стала ведучою.

Головне – я добре пам'ятаю важливість того дзвінка і того моменту, коли Катя Андрієнко взяла трубку і сказала мені «так». Лише через роки я зрозуміла, чому ці люди запросили мене залишитись – мені так хотілося, мені було так цікаво! Я приносила мільйон ідей кожного дня і тільки зараз розумію, що це був обмін енергією.

Нові люди в команді – це завжди свіжі ідеї. Вони можуть поглянути на проект своїми новими запальними молодими очима та подумати про справу молодими мізками.